40003, Ukraine
Sumy, Kharkivska st., p/o 12
Commercial service
+38 (0542) 67-42-14


30-та річниця виведення військ з Афганістану

Проходили дні, ми­нали місяці… Але для тих, хто пройшов важ­кими стежками війни в Афганістані, ті події на­завжди закарбувалися в пам’яті.

15 лютого 2019 року в ПК «Хімік» зібра­лася велика товариська родина воїнів-інтер­націоналістів, для того щоб поспілкуватися, поділитися спогадами, вшанувати пам’ять за загиблими. На цьому святі були присутні 34 воїни-інтернаціоналі­сти. Привітати їх від ад­міністрації ПАТ «Сумихімпром» завітали: директор виконавчий Володимир ВОЛКОВ, директор з персо­налу та соціальних питань Олег ТЕТЬОРКІН та голо­ва профспілкового комітету Наталія КОЛЄСОВА. На урочистому заході Володимир Миколайович вручив нашим воїнам ювілейні пам`ятні медалі з нагоди 30- ти річчя виводу військ з Афганістану.

Неначе кінофільм, пам’ять прокручує ті страшні події. У цей день нам випала можливість поспілкувати­ся із цими мужніми, відважними людьми. Звістку про війну в Афганістані більшість чоловіків почули ще в шкільному віці. Тоді малі хлопці, які весело ганяли м’я­ча на майданчику, навіть не здогадувалися, що прой­дуть через це пекло війни. Про дружбу, найпам’ятніші події із війни нам розповіли сьогоднішні герої.

Юрій ПРИХОДЬКО, голова спілки воїнів-інтерна­ціоналістів ПАТ «Сумихімпром», зустрівся з війною у вісімнадцятирічному віці. Його, тоді ще такого юного, молодо­го солдата, від­правили у гори Афганіс тану виконувати по­кладений на нього державою обов’язок. Там він зрозумів, скільки коштує мир, дружба й саме життя. Незабу тньою подією для молодого солдата стало повернення до­дому. «Пам’ятаю, виходимо із аеропорту і тут…. Нас зустрічає мирне життя. Ми виходимо і бачимо, як у місті ходять люди, їздять трамваї, горять вогні….. По­бачити це все після війни, після постійних обстрілів був –ШОК, просто шок!!!»

Перший обстріл – бойове хрещення. Леонід ЖЕЛ­ДУБОВСЬКИЙ також не може забути, коли перший обстріл настиг його колону. Він говорить, що витри­мати військові будні допомагала дружня підтримка, адже там хлопці один за одного, як одна родина.

Усі наші воїни служили в різних частинах, усі були різного віку, мали різні звання, але одне їх точно об’єднало – вони витримали цю війну, вони відвоювали своє право на життя. Юрій СТРЕЛЬ­ЧЕНКО потрапив на війну одразу після «учебки», йому тоді було 18. До армії цей юнак займався парашутним спортом. Тому коли постав вибір, де служити, не дивно, що він обрав десантні війська. В Афганістані служив в 317 парашутному полку, у третьому батальйоні розвідником. На призиві побачив, що потрапив до команди 20-А, коли сказав знайомим про це, ті йому одразу поради­ли пакувати чемодани й готуватися до від’їзду за кордон. Цим закордоном виявився… Афганістан. Багато чого відбувалося на війні, але із пам’ятних для Юрія стало поранення, після якого йому вру­чили першу нагороду. Дмитро ЯРОВИЙ пішов на службу в 24 роки. Був командиром взводу, стар­шим лейтенантом. Незабутньою подією для нього став випадок, коли замполіт роти наосліп корегу­вав вогонь артилерії.

Страшні події розгорталося на очах наших вій­ськових. Усі вони як один пам’ятають той щасли­вий момент, коли надали команду вивести війська з території Афганістану. Сергій БАРДАКОВ слу­жив у 318 парашутному полку в місті Кабул. Як молодший командир одразу поставив мету, що го­ловне не перемога, а зберегти особистий склад, за що потім і поплатився. Адже старше командуван­ня не оцінило такої позиції військового і замість звання старшини під час демобілі­зації він залишив­ся сержантом. Але це все ніщо у порівнянні із тим, що головну ціль він виконав: зберіг життя лю­дей. Ніколи Сергій не забуде того дня, коли почали виво­дити наші колони з військовими із міста Кабула. Він згадує, як одного разу в колоні по­бачив своїх друзів і зрозумів, що ось

вони, живі, повертаються додому, уцілілі колони побратимів повертаються додому. Від однієї дум­ки, що все закінчилося, волосся ставало дибки. Солодка радість того, що хлопці вже вдома, на рідній землі, додавала сил стояти далі.

Напевно, на­ших солдатів берегла якась вища сила, яка полягала в лю­бові рідних. Вони вижили, бо на них че­кали. У цьому точно впевнив­ся Володимир ЛАВРИНОВИЧ. Неймовірна історія сталася з ним. Одного разу вони неповним складом 3-ою ротою 57 полку йшли на блокування кишлака й потрапили в засідку. Здавалося, це кінець, але їм вдалося вийти з неї і не понести втрат. Коли рота вийшла з-під вогню, то солдат Лавринович, від­чепивши магазин, побачив, що залишився лише один патрон. Тоді Володимир подумав, що його зберегла вища сила. Можливо, сила любові, адже в цей час на нього вдома чекала маленька донька.

Про роль дружби на війні можна говорити дов­го. Часто вона давала надію, підіймала настрій і навіть рятувала життя. «Саме на війні можна пізнати справжню дружбу. Вона ні з чим не зрів­няється. Такої дружби у мирному житті не існує. Ось ви тільки погляньте, скільки минуло часу з того дня, як ми повернулися, але всі разом зібра­лися через 30 років. 30 років ми безупинно спіл­куємося, ми все один про одного знаємо, тому що дружба, яка народилася під кулями, ніколи не закінчиться», – пояснив просту істину Юрій ПРИ­ХОДЬКО.

Пам’ять про минулу війну, про її учасників та ге­роїв зобов’язує нас зміцнювати зв’язок часів і по­колінь, утілювати у конкретні справи крилаті сло­ва: «Ніхто не забутий , ніщо не забуте». Бажаємо нашим героям здоров’я, благополуччя й мирного неба над головою.