40003, Украина
г. Сумы, ул. Харьковская, п/о 12
Коммерческая служба
+38 (0542) 67-42-14


Славетні нащадки козаків

Війна давно стала для нас не просто жахливим словом, а реальністю, у якій ми опинилися не з власної волі. І поки ви рано- вранці прокидаєте­ся під звуки будильника, тисячі українців встають під вибухи гармат. У 2014 році українські громадяни, чоловіки й жінки, стали на захист своїх земель, інтересів держави, світлого майбутнього. І триває все, на преве­ликий жаль, ось уже шостий рік. .. На підприємстві «СУМИХІМПРОМ» працює близько 140 учасників АТО, із них понад 30 чоловік продовжують і сьогодні виборювати незалежність нашої держави на сході України.

У це свято із завмиранням серця й сльозами на очах голова ГО «Об’єд­нання учасників АТО», Микола ТКАЧЕНКО, згадує про загиблих побра­тимів Руслана АНДРУ та Сергія КУЦЕНКА, яких немає поряд з нами уже цілих п’ять років. Сум і жаль душі він вилив у рядках свого вірша:

«П’ять років для звичайної людини, я думаю, не так багато.

Та інший відлік часу йде в дитини, яка п’ять років вже живе без тата!

У мами,що п’ять років бачить сина лише у снах, в уяві та на фото.

Війна забрала щастя в цих родинах, залишила лиш спогади й скорботу….»

Пам’ять за загиблими воїнами хіміки вшанували хвилиною мовчання.

Велику шану нашим воїнам-захисникам від ад­міністрації підприємства та всього колективу хіміків висловили директор з персоналу та соціальних питань Олег ТЕТЬОРКІН та голова об’єднаного профспілко­вого комітету Наталія КОЛЄСОВА.

Для багатьох війна стала суворим викладачем, який навчив цінувати життя, насолоджуватися кожною хви­линою мирного сьогодення й радіти чистому небу над головою. «Служити пішов у 2014 році, третя хвиля мобілізації, 93 саперний полк. 26 днів навчання, і потім одразу до Луганська. Розумів, що їду на війну. Від цієї думки було страшно. Сильно хвилювалися рідні,але що ж робити. Спочатку була Станиця Луганська, потім направили до Донецького аеропорту, так би мовити, з новими силами, підміняти побратимів, які вже не в змозі були стояти. Там я отримав по­ранення — контузію головного мозку, потім госпіталь, 15 діб реабілітації й далі на службу!» — поділився спогада­ми Максим КОЗО­ЛУП (Коагулянт). «Хлопці,які служи­ли поряд зі мною, — це не просто друзі — це брати, які ризикували своїм життям задля ближ­нього», — говорить Максим. За свої подвиги й вірну службу Максим КОЗОЛУП представлений до високих нагород: медаль «За оборону Донецького аеропорту», Орден за відвагу, медаль «За оборону рідної держави» та інші.

Військові вважають, що перший обстріл – це бойо­ве хрещення, яке неможливо забути. «Руки тремтять, не піддаються контролю», — так описав свій перший обстріл Михайло ЄРМОЛЕНКО (електроцех): «Потім утягуєшся: звуки пострілів, зриви гармат здаються тобі чимось звичайним». Михайло згадує, що найзапекліші бої проходили в Авдіївській промзоні, коли вони туди вперше заходили. Потім було Травневе, Зайцеве. Цей юний чоловік завжди пам’ятатиме свій 16-й батальйон, 58-му бригаду, з якою переживав жахи війни.

Важко уявити емоції родини, яка відпускає сина,чо­ловіка, батька на війну. Важко уявити ті дні чекання й сподівань. «Найважче відпускали мене діти. Постій­но сумували, малювали малюнки, і все питали: «Тату, коли повернешся?» Саме їхня підтримка й віра в те, що «тато все зможе», надавала сил у найважчих і без­вихідних ситуаціях. І взагалі все, що відбувається на Сході, це все заради майбутнього наших дітей», — го­ворить Олександр ДЮБЧЕНКО (електроцех). Олек­сандр був мобілізований у 2015 році й став на захист Мар’їнського району. Служив в 14-й МБР, хлопців із якої ніколи не забуде! Недаремно ж кажуть, що хто не воював, той не зрозуміє цінність дружби. І це справді так! «Такої дружби в цивільному житті не знайти. Пліч- о- пліч, разом й до кінця », — говорить Олександр ДЮБЧЕНКО.

Усі ми діти неньки України, захищати та оберігати її — наше головне завдання. У цьому точно запев­нилися брати КРИКУНИ, Віталій та Микола. Першим до зони АТО вирушив Микола КРИКУН, у березні 2014 року. А пізніше захищати батьківщину вирушив і Віталій КРИКУН. «Служити пішов по шостій хвилі мобілізації водієм. Служив у 55-ому водійському ба­тальйоні. Возив снаряди по всій лінії оборони Луган­ської, Донецької області. Пам’ятаю, як у Попасному по­трапив під обстріл. Тоді мені вдалося вивезти дві тони снарядів і врятувати життя десятьом побратимам, а от машину побило добряче. Після цього був представле­ний до нагороди — нагрудного знаку Івана БОГУНА. Після війни зрозумів, яка вона ціна життя, і як це хо­дити по лезу ножа», — говорить Віталій КРИКУН (СКЦ- 5). «Радість рідних, обійми, сльози батьків і невимовне щастя в очах!» — так Віталій описав першу зустріч із рідними й близькими після року розлуки.

Життя продовжується. Наші воїни-сміливці повер­таються в звичайний його ритм й радіють простим земним турботам. Стають кращими в роботі, беруть активну участь в житті колективу, долучаються до різноманітних заходів. З нагоди свята колектив ПК «Хімік» підготував ліричну святкову програму, а ко­лектив КГХ — смачні частування для наших захисників. Чоловіки мали можливість поспілкуватися , поділити­ся радісними новинами й згадати про ті незабутні дні служби.

Дякуємо вам, наші сміливці, за можливість спокій­но жити й радіти. Нехай мирне та чисте небо якомога швидше огорне всю нашу неньку Україну!